Давним-давно, на зламі епох, 25 травня 1988-го, двоє енергійних та амбіційних відчайдухів зареєстрували в Ужгороді кооператив «Беркут». Вирішили займатися малярними роботами. Отримавши замовний об’єкт, розпочали діяльність. Тоді й гадки не було, що то був перший крок у довгій і непростій дорозі серйозного бізнесу.

Цьогоріч торговельний комплекс «БеркутБуд» відсвяткував 30-річчя. Такий термін відповідає одному поколінню. Упродовж цього часу діти дорослішають, створюють сім’ї, народжують дітей. І весь цей час будуються чи ремонтують оселі разом із «Беркутом».

Не будемо зайвий раз говорити про те, що протриматися стільки в Україні, чесно ведучи бізнес, – майже подвиг. Але факт: ТК«БеркутБуд» – фірма, що демонструє стабільність, успішно розвивається, має відмінну репутацію, забезпечує робочі місця й дохід співробітникам, сплачує щомісяця мільйонні податки.

Генеральний директор Андрій Сугай міг би багато чого відкрити тим, хто, заробивши перший капітал, називає себе успішним підприємцем. Як виживати в кризах, боротися з податковими реформами й тисками різних авторів, формувати управлінську систему– все це він знає не з університетських підручників чи бізнес-семінарів. Його досвід безцінний, бо випробуваний на власній шкурі та нервах. І може він таки колись напише книжку, але тепер на це немає часу, бо робота й нові плани. Тому поки що розмовляємо з директором про фірму з нагоди ювілею. Повірте, це дуже-дуже коротка історія про дорогу, завдовжки в 30 років.

Андрію Андрійовичу, хто хоча б трохи знайомий з історією «Беркута», знає, що все розпочалося зовсім не з того, чим ця фірма є зараз. Як би Ви відреагували, якби колись Вам сказали, що затія з родичем і другом

Ігорем Смрігою білити приміщення тоді переросте у великий бізнес-проект?

– Я би посміявся, це точно. У 1988 році, коли зароджувався «Беркут», не було ні концепцій, ні бізнес-планів, ні далекоглядного бачення. Просто бажання працювати. Перед цим я саме повернувся з робіт на Півночі Союзу (а кожен же закарпатець бачить себе будівельником), і ця тема була на поверхні. Тому зареєстрували підприємство, зібрали 3–4 друзів для бригади, яка щось ремонтувала. І побілили перше приміщення на вул. Перемоги, де зараз ПТУ №20.

Причому це абсолютно не той фах, якому навчалися в університеті.

– Навіть близько ні. Я закінчив хімічний факультет.

Чому саме ремонтні роботи?

– Я тоді працював майстром у ЖРЕРі, то мав із цим справу. Бачив, що такі роботи затребувані. Тому коли в 1987-му вийшов закон про кооперативи, то рік пішов на роздуми, вагання, а далі підштовхнув товариш – ми зареєстрували підприємство й взялися до справи.

Була якась амбітна мета?

– Задача стояла заробити зарплату, а якщо все буде добре, то через декілька років – купити машину. А ще колись, може, і квартиру. Але швидко матеріальна складова відійшла на задній план, захопив сам процес. Ти втягуєшся в те, що любиш, і не думаєш про гроші чи масштабність. Я навіть якось не помітив, що рівно через рік у нас уже було 80 співробітників. І ти почуваєшся відповідальним, бо їм потрібно платити зарплату, шукати об’єкти для роботи. Так процес пішов. Концепції не було. Я просто нарощував виробничі напрями. Про торгівлю тоді й мови не було. Бо весь час наді мною висів якийсь стереотип, прищеплений мамою-учителькою, ніби торгівля – це спекуляція, щось несолідне.

Фірма стрімко розвивалася, і Ви експериментували з різними видами діяльності. Це був пошук себе?

– Ні, ми просто бралися за все, що могли робити. Але зосередилися лише на виробництві. Вже через рік-два в нас були монтажно-налагоджувальні бригади. Працювало понад 100 людей. Ми ремонтували будинки, випускали столярну продукцію, меблі, бетонні блоки, орендували приміщення залізниці, почали експортувати товар в Угорщину. Займалися й несподіваними видами, як-от висотним фарбуванням. Якось до мене прийшли альпіністи. Вони вміли щось робити, але боялися створити компанію. Я збирав таких спеціалістів, і ми сходу починали працювати. Був сувенірний цех, кольорове литво, ми випускали продукцію для автомобілів, електромереж – муфти для кабелів. Але хто пам’ятає той період, знає, що в 1992–1994-х усі отримували купоно-карбованці. Почалася гіперінфляція. А вона, найперше, знищує виробничників, бо в них цикл довгий. Виграли торгівці, оскільки купили товар за старою ціною, перепродували по новій і не втрачали індикативної вартості. Так поступово ми втратили виробництво. У той час товариш познайомив мене з керівником Запорізького заводу, і в нас почалися перші торгові операції. Це був 1994 рік.

Це ті знамениті горщики в горошок?

– Так, і це також наша історія. Інші підприємці вже 6 років торгували, заробляли великі капітали, і я собі подумав, що трохи приторгую, щоб отримати гроші на виробництво. Це була знаменита продукція для закарпатців – набір горщиків і чайника під назвою «Горох №5». Місцеві їх у нас купували за 3 долари, продавали в Ніредьгазі за 10–12 і таким чином робили бізнес. Так у нас стартували перші торгові операції. Попри це, мене чомусь понесло і в продукти харчування. Ми привозили яйця з Одеси, згущене молоко з Тирасполя, горілку і таке інше. Був період суєти, хаосу, всі щось продавали. Я помітив, що це легше. Тому виробництво зійшло нанівець, але будівельна тема була мені близькою, і вже до 2000-го сформувалася ідеологія будматеріалів. Запорізькі колеги познайомили мене з іншими заводами, і поступово склався спектр торгівлі металопрокатом та будматеріалами – сітка, труби, далі арматура. Ми звели перший магазин і склад, де почалася торгівля.

Як виникла ідея формату спеціалізованого магазину?

– Коли їздили в Угорщину, ми всі були свідками того, як там з’явилися продуктові гіпермаркети з дисконтними програмами. Коли приходиш, і в одному місці є всього багато, та ще й отримуєш знижки. Ми зрозуміли, що нам хочеться, аби у нас людина могла купити різноманітні будматеріали. Звісно, не могли розгорнутися на надто просторих площах за відсутності великих коштів, але ідея подобалася. Так у нас з’явилися магазини-склади. Чогось схожого на сучасний «Епіцентр» в Україні тоді не було, ми брали старі приміщення, реконструювали їх, позаду будували склади. Тобто в магазині виставлена продукція, а на складі відпускається. Що це буде філіальна мережа, теж тоді ще не визначилися. Почали торгувати в Ужгороді. Потім друзі підказали, що в мікрорайоні «Радванка» є порожня ділянка біля залізниці, де можна приймати вагони. Ми взяли, відгородили, створили склад, а потім магазин. Так з’явилася філія. Потім Мукачево, затим інші райони.

Як Ви сприйняли звістку, що на Закарпаття йдуть «Епіцентр» й «Нова лінія».

– Сказати, що тривожно, – нічого не сказати. Я можу констатувати, що своїм форматом їм удалося в Ужгороді вбити майже всі заклади, які торгували будматеріалами.

Були думки про згортання діяльності?

– Ні, я вперта людина й звик боротися до кінця. Не буду давати хабарі, втрачу все, але спробую вистояти. Коли «Епіцентр» почав нас справді давити цінами, ми розпочали дуже серйозні перемовини з усіма постачальниками на предмет ціноутворення. Аргументували просто: чи хотіли б ви, щоб років через 5–10 у вас був єдиний український покупець- монополіст? Ще в мене були приклади угорських магазинів. У «Metro» почали з’являтися «Мetro-мука», «Мetro-цукор», «Мetro-макарони». Це означає – велика мережа, яка закуповує в заводу майже все, що він виробляє, й рано чи пізно почне диктувати політику. Бо у виробника не залишиться інших каналів продажу. А далі заводи викуповують – і випускають продукцію вже під своїм брендом. Це величезна загроза для малого й середнього бізнесу. Не відразу, але обдумавши, постачальники зрозуміли нашу логіку, й нам вдалося добитися тих же закупівельних цін, що в «Епіцентру».

Ви не просто вижили, а й почали доволі успішно розвиватися. Як це вдалося?

– Ми ставили собі запитання: що такого повинно бути в «Беркута», аби стати кращими за «Епіцентр», не маючи їхнього асортименту? І зрозуміли – знання. Наші працівники роками трудилися, добре знали матеріали, постійних клієнтів, їхні смаки. У нас не було такої плинності кадрів, як у великих маркетах. Знаючи попит, ми могли підібрати найбільш ходовий якісний товар. І тоді пішла спеціалізація. Крім того, знову Угорщина. Я побачив, що в них почалося відновлення формату малих магазинів. Як-от міні-АВС у мікрорайоні з невеликим асортиментом, але тим, що потрібен покупцеві найчастіше. Бо в гіпермаркети приходимо за одним, а повертаємося з повним кошиком. Міні-маркет бере 3 сорти ходової продукції, і людина не перевитрачає кошти. Ми зрозуміли, що потрібно робити спеціалізовані магазини і в розумних межах розширяти асортимент. І на 2008–2010 роки вже сформували мережу філій по області. Така історія нашого торговельного комплексу. Але хочу сказати, що думки про виробництво так і не вивітрилися з голови. «Беркуту» –30. І все лише починається.

Цікаво, чи є на Закарпатті підприємство зі схожою історією…

– Не думаю, що ми унікальні. Є люди, які давно в бізнесі, але просто я їх не знаю. Багато хто починав одне, але потім кардинально міняв сферу діяльності. Ми випробували понад 10 напрямів і все-таки зосередилися на торгівлі будматеріалами. І з’їли на них собаку. Не секрет, що підприємці не завжди доточують бізнес-процеси до ідеалу. Труднощі починаються, коли ти не маєш доброї управлінської аналітики, й це мене зачепило. Лише з 2008-го ми почали все шліфувати, запустили сучасну управлінську програму 1С8.

Де Ви всьому вчилися?

– Завжди з цього приводу жартую: хімфак, кафедра напівпровідників. Спеціально, майже ніде. Двічі був на двотижневих курсах у Києві й Австрії. Вони мені тільки допомогли підтвердити, що рухаюся в правильному напрямі. Але далі – самоосвіта. Був період, коли протягом 8–10 років щонеділі я прочитував до 10 журналів, які для себе визначив. Це єдина література, яку я тоді читав.

З’являлося у Вас колись бажання потрапити до списку «Форбс»?

– Борони Боже! Формула бізнесу каже: якщо хочеш лише заробити гроші, ти не побудуєш успішний бізнес. А в «Форбс» України є люди, що монополізували цілі галузі.

Ну, мала ж бути якась амбітна мета, коли підприємство вже набрало обертів?

– Я захоплювався справою, яку робив. Якщо це подобається тобі, тоді це починає подобатися й іншим. Зацікавився управлінськими процесами в компанії, бо набридло працювати наосліп. Захотілося зрозуміти аналітичну складову бізнесу. До 2008-го я намагався усвідомити через бухгалтерію, що в мене відбувається. Стало подобатися докопуватися до управлінської сутності. Тоді прийшла криза, яка знищила багато бізнесу, й постало питання: визнати себе банкрутом чи зробити все, щоб цього не відбулося. На це пішло кілька років, бо гіперінфляція знову знищила запаси, валютні кредити зробили свою справу. Практично, це був нокаут. Книжки пишуть, що в такій ситуації треба робити підприємство банкрутом і починати все з нуля. Але для мого впертого характеру визнати себе банкрутом – це щось таке, наче визнати поразку. Було 2 варіанти: брати нові кредити й латати діри або банкрутувати. Я обрав перше.

Ваша формула бізнесу далася Вам нелегко. Та все ж, яка вона?

– Може, прозвучить банально, але скажу, що не бачу іншого шляху в бізнесі, як уперто багато працювати. Ще – думати й розвиватися. Зараз займаюся речами, до яких раніше вважав, що не маю хисту. Мені подобається, коли нині люди вищого бізнес-ешелону України дивляться на наш управлінський аналіз із цікавістю. Порівнюють, якою ми інформацією володіємо, які у нас бізнес-процеси. Тому вміння багато працювати, розвиватися й самовдосконалюватися вкрай важливі. І ще – неможливо нікому навчити тебе в твоєму бізнесі, що маєш робити. Це суміш інтуїтивних, логічних, психологічних, вольових рис, які властиві лише тобі і твоїй команді.

Нещодавно «БеркутБуд» гучно відсвяткував 30-річчя. На урочистостях були і працівники, і партнери. У кожного якась своя історія, пов’язана з підприємством. Що відчували у той час Ви, як людина, яка колись усе це створила?

– Найперше, хвилювався, щоб святкування пройшло добре і вдалися організаційні моменти. Але мені надзвичайно приємно було бачити всіх гостей. Ми ретроспективно потрапляли в той чи інший період «Беркута», і кожен спогад дозволяв поглянути на момент із іншої точки зору. Це не передати словами. Мені приємно, що поряд зі мною і люди, з якими можна багато згадати, і молоді колеги. Усі вони розділяють спільну думку, маємо одну мету. Ми хочемо бути лідерами на ринку Закарпаття, бути потрібними покупцям. І якщо нас поважають, до нас стільки років приходять, дякують, значить, ми – на правильному щляху. І попереду багато цікавого.

Лариса ЛИПКАНЬ